Діюча водяна кузня-музей "Гамора" в Лисичеві

ЯК ПОТРАПИТИ:
- як правило, ковалі працюють в кузні щодня з 8 до 16, але надійніше буде попередньо узгодити дату і час приїзду з господарем Віктором Петровці (тел. +38 067 902 77 21), щоб гарантовано побачити "гамору" в дії;
- приїхати на щорічний фестиваль етномузики та ковальського мистецтва, що проводиться у Лисичеві в останні вихідні червня.

Точна дата заснування кузні в Лисичеві невідома. У 1760-х на цьому місці діяла потужня паперова фабрика (папірня) графа Телекі. Тоді вперше було використано силу води, яка приводила в рух вісім валів. А з 1850-х років почала діяти водяна кузня - збереглися тогочасні дані про виготовлення в ній сільськогосподарського реманенту. Майстрами в ній тоді працювали словаки, які мали в Лисичеві своє поселення. Тому зрозуміло, що конструкція "гамори" є аналогічною до таких "гамор" в Німеччині та Словаччині, які, очевидно, були типовими для території Австро-Угорщини.

Кузня працювала на повну потужність до 1990-х років, поки повінь 1998 року (та сама, що майже знищила Музей лісу і сплаву на Синевирі) не зруйнувала греблю, і кузня не зупинилася. Але після повені "гамору" взяли в довгострокову оренду підприємці, подружжя Віктора та Ольги Петровці. Власним коштом и силами вони збудували нову греблю, зробили капітальний ремонт будівлі самої кузні, зберігши первісний варіант її механізму.
Тепер "гамора" стала унікальним об'єктом. Маючи статус музею і пам'ятки ковальського виробництва, вона водночас діє і як нормальна кузня, де виготовляються звичайний реманент для мешканців Лисичева та довколишніх сіл: лопати, мотики, рогачки для винограду, аршови (заступи). Зрідка виготовляють підкови — на сувеніри для туристів. Як каже господар Віктор Петровці, на реманент їхнього виробництва завжди є "черга" бажаючих, адже такі куті інструменти надзвичайно якісні і довго служать.
Таким чином, лисичевська "гамора" є ЄДИНОЮ ДІЮЧОЮ ВОДЯНОЮ КУЗНЕЮ В ЄВРОПІ, де подібні "гамори" збереглися, але виконують лише функцію музеїв.
На початку ХХ ст. працювало п’ять водяних коліс потужністю вісім кінських сил кожне (зараз залишилося лише два). 15 ковалів безперестанку працювали у три зміни. У них було стільки ж помічників, а також інженер, управитель, обліковець і комірник. «Гамора» виробляла продукцію для мешканців краю та на експорт в Угорщину, Румунію, Югославію. Нині тут працює лише 4 ковалі. Робота шкідлива, особливо для легенів, і молоді односельці не поспішають поступати в учні на "гамору"...
На жаль, ми приїхали в день, коли гамр зняли для профілактичного ремонту, тому сам процес кування побачити нам не вдалося. А от колесо для нас запустили.

У книжці "Народна архітектура українських Карпат" подається детальний опис кузні, яку автори датують кін. XVIII ст.:


Конструкція "гамори": а - поперечний переріз, б - вигляд з боку водяних коліс.
Основний будинок - довжиною 31 м, шириною 8,5 м, висотою - 7,75 м, на кам’яному фундаменті. Стіни західного, північного та південного фасадів викладені з природного каменю неправильної форми, не тиньковані. Стіна східного фасаду - дерев’яна, каркасна, тинькована; стіна, що розділяє внутрішній простір на дві половини, викладена з цегли. Перекриття балочне, на нього покладено настил з дощок. Дах двосхилий, зараз покритий азбестом. Вздовж східної стіни йде дерев’яний жолоб.

Робочий механізм кузні складається з осі молота, молота, дерев’яної балки (25 : 22 см), брусів кріплення осі молота, бічних опор молота (дерев’яні балки 48 : 33 см), підставки під наковальню, стальної наковальні (рис. 79). Механізм регулювання складається з чотирьох палок, перша прикріплена у верхньому кінці водяного жолоба, від цієї палки перпендикулярно йде привід до спеціально зробленого диска, який щільно прикриває отвір у днищі водяного жолоба. Майстер, якому необхідно привести в рух молот, тягне донизу четверту палку і таким чином піднімає диск, через який вода попадає на барабан, він починає крутитись і приводить у рух молот. В приміщенні було встановлено три механічних молоти, там же знаходяться і п’ять печей з цегли на глиняному розчині. [Народна архітектура українських Карпат. К.: Наукова думка, 1987. C. 178-179]